Легенди Косова: Про Заснування Косова
Було це давно, коли в Галичі панував останній з українських князів Юрій. Зусібіч нападали на наш край загарбники — то ляхи, то угри, то татари. Мав князь хоробру дружину, яка вірно боронила рідну землю. В її лавах воював і дружинник, якого звали Косом. БУВ тоді звичай надавати воїнам імена звірів, птахів. Отож у князівській дружині були і Вовк, і Тур, і Медвідь, і Орел, і Сокіл… Імена все войовничі. А молодого дружинника родом з-над Пруту назвали Косом – за вміння гарно свистіти. Він охоче висвистував мелодії пісень, улюблених і серед простих людей, і серед міщан, і серед бояр та дружинників. Залюбки слухали його свист і під час відпочинку, і в трудному поході.
Той Кос був відважним і вірним князеві. В одному бою він заступив собою князя, на якого кинувся з мечем ворожий вершник. Князя і свого Кос урятував, але його самого так тяжко поранено, що далі він вже не міг служити у княжій дружині.
— Відпускаю тебе, вірний вою. Якої винагороди просиш за службу? – мовив йому князь, коли воїн трохи одужав.
— Не за винагороду служив я тобі, княже, – відповів Кос. – Але мені нема куди податися, бо сирота я. Тож наділи мене землею, де б я збудував свою оселю та господарював.
— Добре, — відповів князь. — Іди в свої рідні сторони і займи ту землю з моїх володінь, яка тобі сподобається, а я дам тобі на неї грамоту.
Кос осідлав свого вороного та й подався у бік гір, що голубіли на виднокрузі. Їхав день, другий рівниною, на якій перемежалися гаї, що готові були зазеленіти, бо надходила весна, і ниви родючої, бо аж чорної землі. Та все це мало вже своїх господарів – бояр, дружинників, яких князь понаділював маєтностями за службу. Довелося Косу перебратися через бурхливий Прут і посуватися далі у бік гір, що ставали все виразнішими. На четвертий день перебрів не дуже велику, але бистроводну річку, що аж кипіла від риби, і незабаром, рухаючись вздовж:річки проти течії, зупинився на нічліг неподалік від води, на поляні, оточеній дібровою. Стомлений, швидко заснув.
Ранком його розбудив дзвінкоголосий пташиний хор. У ньому найголосніше звучав мелодійний свист косів, яких звали ще шпаками. Вони саме повернулися з вирію і раділи від зустрічі з рідним лісом. Оглянувся Кос довкруги – і не міг намилуватися місциною. Річка пливла широкою долиною, обабіч якої тяглися невисокі, вкриті лісом горби. Оддалік серед лісу виднілися стрімкі білі скелясті урвища, а ще далі небокрай закривали гори — не дуже високі, одні з довгими, ледь вигнутими хребтами, інші — з копулястими вершинами. Не видно було слідів людських осель. Отож, земля не займана!
— Я — Кос, і коси тут мене розбудили своїм свистом! То, певно, знак для мене! Тут маю оселитися! – подумав колишній дружинник, перехрестився, помолився до Сонця, що піднімалося по блакитному небі, поснідав і взявся до роботи…
Минув рік-два, і над річкою, яку Кос назвав Рибницею, постала оселя. Новий господар розкорчував ліс і став сіяти жито, яке добре родило на щедрій землі. Через деякий з’явилася в нього й жона – помічниця, яку він привіз із-за Пруту, а далі й діти одне за одним підростали, власні хати будували й поля розорювали. Місце, де оселився Кос, стали називати Косове поле, а коли з’явилося декілька хат – Косове село, а згодом просто – Косово. Через багато років, після смерті засновника, неподалік села, біля соляних джерел, виникло нове поселення, яке також назвали Косовом. Воно з часом переросло в містечко, а те Косово, що його заснував хоробрий і працьовитий дружинник Кос, так і залишилося селом, а щоб не плутали його з містом, стали називати Старим Косовом. У давні часи місто або укріплене село називали словом „город”. Чий то город Косів. Отак і залишилася назва на пам’ять про дружинника, а також про співучих птахів, які й дотепер щовесни розважають косів’ян своїм милозвучним свистом.
