Легенди Косова: Опришки
Давно у горах були опришки. Різні вони бували. І такі, що карали панів, багатіїв за чинені людям кривди. І такі, що думали тільки про рабунок, ці могли обібрати не лише польського дідича чи жида-орендаря, а й свого чоловіка. Бувало, що й брат брата, і сусід сусіда обчистить і хвалиться: — Я опришок! Бо бути опришком — то велика честь, то повага людей. Але народ добрим словом згадує справжніх опришків,хоч і вони не святими були, а часто жорстокими. Такі часи панували, тільки зброєю можна було досягти справедливості. А де зброя — там і кровопролиття, і вбивства, і тортури.
У Косові здавна скупчувалися купці, орендатори. Останні брали в оренду не лише коршми, соляні джерела, а й цілі місцевості для збирання податків. При цьому вони дбали не лише про державу, а й про власну скарбницю. Тож добра, неправедно нажитого, в місті було чимало. Це й приваблювало „чорних хлопців”, як ще називали опришків.
У 1698 році, 17 липня опришки під проводом Василя Лунґи напали на Косів. У нападі брали участь мешканці Рожнова, Довгополя, Микуличина та інших сіл. Вони забрали майна на величезну суму — 200 тисяч флоринів. Через 6 літ, влітку 1704 року, на Косів напали опришки під проводом Пинті та Пискливого. Косівський орендар ґдаль Мошкович саме тоді справляв весілля свого сина Лейби. На весілля з’їхалися багаті родичі ґдаля, зокрема рожнівський та пістинський орендатори. Опришки вчинили ряд жорстокостей: синові ґдаля Лейбі розрубали голову, відтяли руку, „стяли” Пеліка та його жінку, сина і жінку рожнівського орендаря Сруля, зарубали малого Зельманового сина та Беркового внука тощо. Дивно, що самих орендарів не зачепили… Очевидно, вбивства мали метою залякати їх. З погляду здорового глузду таку жорстокість не пояснити.
Про цей напад складено 14 серпня 1704 року протокол, який “зберігається в Львівському ЦІА (ф.5, т.215, с. 2668-2672). Ось у перекладі уривок з нього, що дає уявлення про те, які багатства нагромаджено було у косівських багачів: „ У будинку ґдаля взято перлів… шнурів дванадцять, за які дано золотих тисячі двісті… коралів шнурів два, на яких було дукатів чотири, в кожному дукаті по два червоних золотих, вартістю золотих тридцять п’ять; корони одна позолочена, друга срібна, дано за них золотих дев’ятдесят; піховки срібні дві вартістю золотих тридцять чотири… Синові ґдалевому Лейбі взято зі скриньки ложок срібних вартістю золотих тридцять два, кубків срібних два вартістю золотих п’ятдесят п’ять, два шнури коралів з перлами, між якими була золота штучка, обсаджена рубінами, вартістю золотих двісті двадцять; жупан із камки вартістю золотих вісімнадцять… Лейбі, орендареві пістинському, братові ґдаля… взято перлів шпурів шість, між якими дукатів було три, в одному дукаті було червоних золотих десять, а у двох по п’ять, вартістю золотих тисяча двісті… готівки п’ятдесят талярів битих… ланцюг золотий, в якому було червоних золотих двадцять чотири, вартістю триста вісімдесят чотири золотих… У жида з Коломиї, ґдалевого брата, взято кунтуш жіночий вартістю шістдесят золотих, пояс єдвабний вартістю золотих тридцять ” і т.д. Крім того, забрали в „жидівській школі” (очевидно, синагозі) дві срібні бляхи вартістю 300 золотих.
Пов’язане з Косовом й ім’я Олекси Довбуша. У 1740 році його загін підступив до Косова, але на місто не напав. Натомість Довбуш „посилав до двора ” (форталіції на Замковій горі) рушниці. Можливо, це було попередження про збройний напад, якщо не буде виконано певної умови. В усякому разі, вчинок лицарський. Оскільки більше Довбуш Косова не атакував, видно, справу залагоджено. Після смерті ватажка частину його тіла виставлено в Косові, за переказами — над урвищем Замкової гори. На тому місці перед Другою світовою війною ще стояв хрест.
Не оминали Косова наступники Довбуша. У 1749 році на місто напав загін Василя Баюрака. Опришки захопили „двір” (форталіцію), спалили місто, пограбувавши орендарів. В.Баюрака стратили в Станиславові 25 квітня 1754 року; спочатку йому відрубали обидві руки по лікті, потім — голову. Йдучи на страту, опришок казав дати собі сопілку, на якій вигравав сумні гірські мелодії.
У 1759 році на Косів збиралися напасти опришки Івана Бойчука. Спроба була невдалою, військо під командуванням Дзєдушицького заатакувало опришків між Косовом і Соколівкою. П’ятьох „чорних хлопців” захопили в полон. Їх туртурували, потім четвертували в Косові, певно, на ринку, а відтяті голови застромили на палях у селах, звідки походили опришки Іван Варцаба, Олекса Головчук, Стефан Зеленчук, Тимко Ткач та Григорій Кривнюк.
Того ж року до міста підступили опришки на чолі з Андрієм Пістолетником. Дивує їхня легковірність і наївність. Вони послали до міста соколівського попа з вимогою надіслати їди й напоїв на вказане місце. Замість цих дарунків з’явилися жовніри, які вбили двох опришків, а решта втікла…
Отакі не надто романтичні історії. Але з них вимальовуються постаті, далебі, не менш колоритні, ніж уславлені лицарі-розбійники Західної Європи.
Прагнення волі гнало волелюбних горян і в далекі українські степи. Відомо, що на Запоріжжя пішов славний ватажок Іван Бойчук (XVIII ст.). Але він не був першим. У реєстрі Війська Запорозького 1649 року в Чигиринському полку зустрічаємо прізвиська Роман Опришко, Яцько Опришченко (Бужинська сотня), Грицько Опришків зять (Боровицька сотня). У цій сотні служив і Андрій Косівський. Були там й інші козаки, прізвиська яких відомі нам за сучасними, місцевими прізвищами: Іван Петрів, Максим Гавришів. Ось корінці соборності нашого народу.
