Микола Гулейчук

До найбільш заслужених косівських діячів належить Микола Гулейчук.

Родом він із Кут. Народився 19 травня 1883 року. Дитинство пройшло в гуцульському селі Красноїлі, де його батько Михайло був дяком. Після здобуття початкової освіти навчався в Коломийській школі деревного промислу, де дуже добре опанував столярну справу, різьблення і взагалі оздоблення виробів з дерева. Втім, не лише з дерева.

У 1909 році він взяв участь у виставці в м. Стрию, де виставив не лише різьбярські вироби, а й поштові листівки, оздоблені гуцульськими, зокрема буковинськими, орнаментами. Срібна медаль, здобута на цій виставці, свідчила про високу майстерність молодого митця.

Під час Першої світової війни М.Гулейчук перебував в австрійській армії. У 20-30-х роках працював у Косові, у спілці “Гуцульське мистецтво” М.Куриленка, а згодом у кооперативі “Гуцульщина”, організованому відомим громадським діячем Михайлом Горбовим.

З молодих літ М.Гулейчук був учасником громадського життя. Так, ще за Австро-Угорщини створив у Вижниці “Промисловий союз” – об’єднання українських ремісників. Виїжджав на Тернопільщину, де організовував українські кооперативи. У Косові на Москалівці заснував “Селянську спілку”. Належав до радикальної партії, на сторінках її часопису “Громадський голос” уміщував дописи та карикатури на “хрунів” (так зневажливо називали українців-прислужників польської окупаційної влади). Зазнавав переслідувань з боку поліції, у нього не раз проводилися обшуки. На допити брали навіть його малолітнього сина Бориса.

Від 1939 року життя М.Гулейчука було тісно пов’язане з новоствореною промисловою школою гуцульського мистецтва. Першим її директором був Михайло Куриленко, політичний емігрант, учасник національної революції 1917-1920 років, організатор спілки “Гуцульське мистецтво”. А М.Гулейчук мав посаду секретаря інструктора, фактично – заступника директора. Незабаром М.Куриленка арештували, він загинув у енкаведистських катівнях.

Його колишній заступник продовжував працювати викладачем “промислівки”, директором якої став присланий зі Східних областей Олексій Ремига, а пізніше Іван Єросов. Коли в 1941 році “совіти” під натиском німецьких окупантів відступали, з’явився датований 1 липня наказ №118 такого змісту: “В зв’язку з моїм від’їздом, обов’язок директора школи покладаю на Когута Федора Івановича і Гулейчука Миколу Михайловича, як по керівництву школою, так по охороні майна. Директор училища Єросов”. Ф.Когут був інженером-художником, він закінчив вищу школу в Чехословаччині, мав у Косові підприємство “Гуцульська різьба”. Загинув у 1945 році від рук енкаведистів у Яворові.

Директором школи фактично став М.Гулейчук. Треба було докласти немало зусиль, щоб вона продовжувала діяти в умовах німецької окупації. Адже “арбайтсамт” буквально влаштовував полювання на молодь для вивезення на роботу до Райху. Навчання в “промислівці” врятувало від цієї долі десятки юнаків і дівчат. Тут діяли чотири відділи: столярський, різьбярський, ткацький і вишивки. Гуцульських дітей навчали такі майстри-митці, як Володимир Гуз, Микола Тимків, Михайло Фединський, Павло Дзюбей, Ганна Герасимович та інші.

Директор школи через Український допомоговий комітет виклопотав для учнів стипендії. Організував гуртожиток, де мали притулок і харчування в голодні окупаційні роки понад 50 учнів з Яворова, Брустурів, Річки, Рожнова, Старих Кут та інших сіл. Господарем гуртожитку був М.Фединський, а вихователькою – Пазина Костинюк, вдова Василя Костинюка, громадського діяча, письменника, учителя з Перехресного, розстріляного німцями. М.Гулейчук був вимогливим, але справедливим викладачем і директором, його щиро поважали учні.

Навесні 1944 року М.Гулейчук, як і багато інших косів’ян, був схоплений угорськими солдатами як заручник та інтернований у Соколівській школі. Від, здавалося б, неминучої розправи ув’язнених врятувала дружина косівського лікаря Емілія Стефурак та німецький офіцер – косів’янин за народженням Дмитро Феркуняк.

Після звільнення району від німецької окупації М.Гулейчук знову був призначений директором закладу, який тепер став зватися Косівське художньо-промислове училище гуцульського мистецтва. Він узявся за відродження школи з властивою йому енергією, долаючи руйнацію, спричинену п’ятимісячним перебуванням Косова на лінії фронту. Але працювати довелося недовго.

…6 січня 1945 року Микола Гулейчук із дружиною Марією сіли до Святої вечері. Сумною була вона: з ними не було їхнього єдиного сина Бориса, і звісток від нього не мали. Відколи батьків і сина розділила лінія фронту, їм залишалось лише молитися про те, щоб колись зустрітися. Не судилося. Не встигли й куті скуштувати, як біля хати почувся галас, у двері, не стукаючи, ввірвалися військові. “Собірайтєсь! Ви падлєжітє висєлєнію в атдальонниє мєста!” Уявіть себе на місці двох нещасних старих людей… Як вони могли зібратися? Що взяти з собою?

Незабаром вони були вже на пересильному пункті. Далі – довгий мученицький шлях у товарному вагоні на Північ, в Архангельську область. Недовго судилося Миколі Гулейчуку пробути на висилці: суворий клімат, напівголодне існування, туга за рідним краєм, тяжкі роздуми про невідому долю сина звели його в могилу вже в травні того ж року.

Отака подяка від “народної” влади за чесну працю для народу…

Якщо відвідаєте Косівський Державний інститут прикладного і декоративного мистецтва – спадкоємця художньо-промислового училища – не шукайте тут ні меморіальної дошки, ні портрета митця, громадського діяча, який очолював цей заклад у найважчі воєнні, окупаційні роки і загинув на чужині.

Кажуть, що ми вміємо шанувати заслужену людину лише після її смерті. У цьому випадку ми не спромоглися й на це…