Легенди Косова: Про сірчано-водневе джерело

На схилі стіжкоподібної гори Зінякової є в лісі стрімке урвище. З-під його стін зі щілини в скелі витікає джерельце. Його вода має і смак, і запах, що віддає сіркою. Джерело розташоване в понурій місцині, у глибокій ущелині, туди треба сходити стрімкою вузенькою стежинкою. Сюди ніколи не заглядає сонячний промінь, тому тут завжди прохолодно й темнувато.

Учені кажуть, що вода цього джерела містить у собі сірчіїно-водневий газ, звідси й такі смак і запах. Але звідки той газ?

Про це розповідала колись баба Бурчачка (так її всі поза очі звали, хоч ім’я її було Анна). Була це жінка немолода, але ставна, ходила повагом, навіть велично, особливо в неділі й свята, коли вдягала довгу широку спідницю, вишиту сорочку, шию й груди прикрашала разками червоних коралів та низками срібних монет австрійських часів, а голову покривала очіпком. Вона знала багато історій про Косів та його мешканців. Знала й про джерело на схилі Зінякового. Ось що вона розповіла.

— У тій скалі колись сидів щезник. Коли ангели збунтувалися проти Господа Бога, то він скинув їх з неба на землю. Хто куди впав, то там уже й перебував. То такий, най си преч каже, дідько, чорт. Головний дідько сидить у пеклі, а щезники лишень час від часу навідуються туди, бо не годні без сірчаного духу витримати. Щезники дуже злі, вони напускають на людей хвороби, моровиці. Через того щезника в Косові часто хорували на тифус, а десь раз у десять-п’ятнадцять літ приходила холера або чума, то люди гинули як мухи. Був у Косові файний чоловік, Зіняк. Дуже побожний, офірував на церкву немалі гроші, бо був заможний. Церква Святої Тройці стояла під Міською горою. Зіняк був письменним чоловіком, купував і дарував церкві святі книги. Ото він задумав вигнати щезника. Для цього на дванадцятьох Службах Божих посвятили воду, зробили кропило із коси дівчини, що прийняла перше причастя. Воду влили у горщик, зроблений із глини, замішаної на йорданській воді, а ліпив горщик гончар після триденного посту, сповіді та причастя. Коли все було готове, Зіняк пішов у ліс так, щоб до півночі зайти під скелю, у якій сидів щезник. Дорогою його щось лякало, кидалося йому під ноги, завивало у деревах, якісь вогники світили то зліва, то справа… Але Зіняк ішов, промовляв молитви та співав псальми — а він знав їх багато — і опівночі став перед скелею. Умочив кропило і покропив навхрест схованку щезника. Що тут зчинилося! З-під землі почулося страшне виття, дерева захиталися так, що от-от упадуть на сміливця, у яру раз по раз спалахували блискавиці, тріскотів грім, а сіркою смерділо так, що чоловік боявся знепритомніти від задухи. Але він гукнув: — Ізиди, нечиста сило! Щез би ти на дикі ліси, на далекі гори, аби тебе тут не було на віки вічні!

І так три рази по три та все кропив навхрест. І коли він покропив востаннє, зі скелі вирвалося полум’я, а в ньому той, рогатий та хвостатий, щез би! Вогняна куля понеслась понад горою кудись у бік Чорногори. Зіняк укляк, помолився, вилив решту свяченої води на скелю, і з неї тоненьким струмочком зачуркотіло джуркальце. Воно й досі чурить, і вода в ньому помічна від недуг, бо ж почалася від свяченої води. А пахне сіркою, бо чоловік забув заклясти: „аби й духу твого тут не було!”. Того духу трохи лишилося, але він уже не шкодить, бо над криничкою поставили хрест.

З того часу перестали навідувати Косів моровиці.

А вдячні люди назвали гору, з якої Зіняк вигнав щезика, Зіняковим верхом. У фронт у сорок четвертім році руські солдати називали цю гору Сопкою, то дехто й дотепер так на неї каже. Але то неправильно. То Зіняків верх.