Легенди Косова: Про замок на Міській (Замковій) горі

У часи лихоліття, коли на наші землі часто нападали турки й татари, пан Косаковський над скелястим урвищем гори, що здіймається стіною над середмістям Косова, збудував замок. З того часу гора стала зватися Замковою. На ній не було дерев, лише голі-голіські білі скелі. Тому й була вона неприступною з цього боку. А на горі насипали високі вали, що оточували замок, на них спорудили частокіл із дубових стовбурів. Ті вали й тепер добре видно. З гори підземний хід вів до середмістя і аж до Рибниці. У разі небезпеки міщани ховалися за частоколом, забираючи з собою й найцінніші речі.

Вороги нападали на Косів не раз. І не дивно: адже зразу за Черемошем починалися володіння Османської імперії.

Восени 1621 року та взимку 1624 року місто було спалене дощенту. Перший раз це зробили турки, татари та волохи, вдруге — татари з Буджацького степу (тепер — це Одеська область).

Так було й того разу, коли сигнальні вогнища запалали на здвиженських горбах: то чатові сповіщали про наближення ворога. Міщани цілими родинами з клунками, кошиками, міхами поспішали заховатися у фортеці.

Через деякий час ворог наблизився і почав плюндрувати містечко. Але в покинутих будинках небагато знайшлося добра, вартого, щоб ним нав’ючити коней. З люті татари підпалили містечко. Клуби диму здіймалися аж до замку і витискали сльози з очей захисників та заважали їм дихати.

Розпочався штурм фортеці. Татари не п’ялися на урвище, а обійшли фортецю з північної сторони і тут завдали удару. Вони випустили хмару стріл, багато з яких несли запалену паклю, просякнуту смолою. Почала займатися полум’ям дерев’яна покрівля будівель. Та й самі будівлі були переважно дерев’яні. Обложені не мали сил і на відбивання приступу, і на гасіння пожеж, та й води для цього не вистачало. Її тримали в бочках та викладеному каменем невеличкому басейні насамперед для людей.

Татарам вдалося вдертися на вали та подекуди перелізти через частокіл. Вони все більше відтісняли захисників фортеці у бік урвища. А пожежа бушувала все дужче. Міщани, які шукали захисту у фортеці, кинулися до підземного ходу з усім своїм добром. Вхід до нього накривався кованими дверима. На них завалилися палаючі стіни…

А на горі завершувалася кривава битва. Один за одним падали захисники. Дочка коменданта, красуня Ядвіся, як могла допомагала пораненим, перев’язувала їм рани, підносила до спраглих від передсмертної гарячки вуст воду. Та раптом почулися крики: „Пан комендант загинув!” У розпачі яснокоса Ядвіся, щоб не потрапити у ясир, кинулася з урвища і розбилася об гострі скелі. На тому місці дотепер часом з’являються червоні, наче від крові, плями…

Довго лежав у руїнах замок. Знелюдніло місто. Та життя не спинити. Відбудували замкові башти, завирували торги та ярмарки у місті. Потрохи забувалася трагедія. Лише старі люди розповідали, що в Замковій горі є підземні ходи, в яких загинуло багато міщан під час одного з татарських нападів. Хтось у це вірив, хтось сприймав за легенду. Аж перед Другою світовою війною, за Польщі, під час будівництва автостанції на Ринковій площі, робітники натрапили на підземний хід. Повідомили про це воєводу станиславівського, а той наказав замурувати вхід. Але одному чоловікові, Петрові Іванишиному, вдалося туди пробратися. Правду чи ні він казав, але ось що він побачив усередині Замкової гори. Якось під вечір заліз він в одні з трьох залізних дверей, що були при вході в гору, і пішов, присвічуючи ліхтарнею, похилим досить широким і високим ходом. Хід йшов не прямо, а повертав то вліво, то вправо, забираючи все вгору та вгору. Десь через п’ятдесят кроків хід привів до великої печери, наче підземної зали. Від того, що він там уздрів, Петро остовпів. Попід стінами печери на столах і лавицях лежали купи коштовностей. Були там цілі гори хутер, сувої єдвабу, адамашку, кармазину, ремінні та ткані широкі пояси, розшиті золотом. Виблискували стоси сріблястих тарелів, кубків. У шкатулках ряхтіли намиста з перлів, брошки, перстені й кульчики з діамантами. На одному столі лежали великі книги, оправлені в шкіру та срібні й золоті обкладинки.

— Чого ж ти нічого не взяв? — запитували його з недовірою люди, котрим він це все розповідав.

— Бо дурний був, занадто цікавий. Побачив’єм у кінці печери двері. Гадаю собі: треба подивитися, що за ними, може, ще більше скарбів? Помоцувався я добре з дверима, що відчинялися в печеру, але таки вдалося мені після багатьох спроб шарпнути їх так, що вони розімкнулися.

— І що ж ти там увидів?

— А бодай би ніхто того не видів! Лишень відхилив двері, а на мене кинулася — смерть!

— Яка смерть, що ти пусте говориш!

— І ти б таке казав, якби на тебе з дверей повалився людський кістяк в одежі, а за ним ціла купа костей! Я так напудився, що тікав без пам’яті, ледво й ліхтаря не полишив. Не до скарбів мені було. Біг я щосили, а позаду торохтіли кості, здавалося, що то сама смерть за мною женеться! Прибіг я додому ледве живий. Ніч майже не спав. Трохи заспокоївся, коли зрозумів, що за тими дверима в печері були кістяки людей, які загинули, заховавшись у підземеллі. Що вони могли мені злого зробити? Постановив я знову піти в печеру та набрати срібла-злота, перлів та діамантів. Ранком, не виспаний, приходжу на Ринок під Замкову гору. А там уже під наглядом поліціянтів робітники замуровують товстеленною стіною вхід до підземелля. Потім зверху насипали землі, а на тому всьому пізніше змурували автобусну станцію. Будівництвом керував знаменитий майстер Базилі Морда, син Яна Морди, який зводив рабинів мур, шпиталь імені Франца Йосифа та інші будівлі.

Так і дотепер лежать у нутрощах Замкової гори ті скарби та й ті кістяки косівських міщан.

Може, про це щось знали німці. Бо в жовтні 1941 року саме на Міській горі, над підземеллям, наповненим кістяками, вони застрелили й наказали закопати більше двох тисяч євреїв. Кажуть, тоді в криницях над Міською горою вода від крові почервоніла. Ота Міська гора — то суцільна могила. А наші люди забувають про це, сунуться будувати туди, де лиш хрести мали б стояти, де лиш молитви за упокій невинно вбитих треба шептати… Бога в серці не мають…

Share

2 Replies to “Легенди Косова: Про замок на Міській (Замковій) горі”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Архів публікацій