Легенди Косова: Як від мору рятувалися
У давніші часи, мало не до кінця XIX століття, наші землі час від часу навідував мор, тобто епідемія чуми або холери. Страх що розповідали про це старі люди! Ще літ 50-60 тому були в Косові такі, що пам’ятають ту Божу кару. Хвороба падала не знати звідки. Ранком ще чоловік був здоровий, а ввечері його вже тягли до ями. Що лише не вигадували для порятунку! Палили ватру, аби вогнем і димом відганяти пошесть. Обкурювали хати і людей смолою, ялівцем. Кропили свяченою водою, обкаджували. Ніщо не помагало. У хатах лежало по кілька трупів. Мертві валялися дорогами та у ровах. Не було кому й за упокій душі помолитися. Ховали без попа і молитви. Хто міг, тікав у ліс, у гори. Жиди полишали місто та й сиділи попід Голицею у шалашах.
Зібрала міська ґміна старих, мудрих людей, щоб урадити, що ж діяти, аби врятуватися від видимої загибелі. Радили-радили, і знайшли причину лиха в тому, що люди занепали духом, піддалися страхові, а тому й гинуть як мухи. Треба дух підняти! Познаходили у місті вцілілих музикантів, казали їм ставитися до ґміни з тим, хто що має: чи скрипку, чи бубон, чи цимбали. Знайшли бочівку горілки, поклали на візок.
Ранком міщани почули, що вигравають музики. Вибігали дивитися, що за чудо? А то серединою вулиці йдуть скрипалі та цимбалісти, витинають з усіх сил скочні танці, а бубністи так стараються, аж земля дрижить. За музикантами двоє хлопів тягнуть візок з бочкою, а два інші частують чаркою кожного, хто підходить. Люди ніби забули про своє нещастя — співали, пускалися в танець, сміялися з мору і посилали його до ясної холєри. І що ви думаєте? Від того дня та проклята хвороба почала відступати, а небавки й зовсім пропала. І відтоді в Косові мору вже не бувало. Навіть у війну, хоч траплявся тиф, червінка, але так, аби народ поголовно пропадав, то вже не було.
