Арсенич Петро Іванович – прикарпатський каменяр

Косівська центральна районна бібліотека
сектор краєзнавства

Інформаційна довідка до 80-річчя від дня народження  П.І.Арсенича (1934), етнографа, музеєзнавця, культурно-освітнього діяча

Косів — 2014

Народився Петро Іванович 24 січня 1934 року с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської  області.

Історик, етнограф, музеєзнавець, культурно-освітній і громадський діяч, колекціонер.

Син селянина Арсенича Івана Антоновича і Параски з дому Малковичів  із села Нижній Березів, яке має великі культурні традиції. Тут бували Іван Франко, Богдан Лепкий, Богдан-Ігор Антонич, Володимир Кубійович та багато інших. Звідси походять чимало провідників національно-визвольної боротьби, зокрема, далекий Петрів родич Микола Арсенич (1910–1947) очолював Службу Безпеки ОУН. Його вчителька, східнячка Валентина Сіренко, 1948 р. була ув’язнена на 25 р. за підтримку підпілля. Петро не раз бачив повстанців, які приходили до їхньої хати, бо його тато збирав продукти для УПА.

У 1948 р. Петро поступив у Коломийське педучилище. Там його змушували записатися в комсомол, тому він покинув навчання і повернувся в рідне село.

У 1949 р. вступив у Юнацьку сітку ОУН і діяв під псевдонімом «Заруба». Поширював підпільну літературу, зокрема, працю Марка Боєслава «За соборний моноліт» (1950), націоналістичні листівки.

Після смерті Сталіна,(1953), коли Берія заявив, що влада повинна опиратися на національні кадри, Петра викликали в Яблунівський райком КПУ і запропонували складати екзамени на історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка. Закінчив його в 1958 р. за спеціальністю «Історик-музеєзнавець». За направленням працював старшим науковим працівником, завідувачем відділу історії Івано-Франківського краєзнавчого музею. Без відома дирекції зустрічався з колишніми січовими стрільцями, офіцерами Української Галицької армії, з колишніми вояками УПА, які за «хрущовської відлиги» поверталися з ув’язнення. Записував і зберігав їхні розповіді, хоч це було небезпечно. Самим їм казав: “Не маєте права померти, поки не запишете, щоб лишилася пам’ять для своїх дітей, внуків, для людей, для історії”.

1962 р. Петро Іванович  почав викладати археологію й етнографію в Івано-Франківському педінституті. Заохочував і студентів записувати повстанські пісні, спогади борців за волю України. Бував у Спілці письменників у Львові та Києві, налагодив зв’язки з В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Михайлом Косівим, Богданом ГОРИНЕМ у Львові, з Ігорем Геретою у Тернополі, у Києві з Євгеном ПРОНЮКОМ. Від них одержував літературу самвидаву.

1964 р. в Івано-Франківському педінституті почав викладати історію Валентин МОРОЗ, який приїхав із Луцька. Склалася трійка молодих проґресивно мислячих викладачів: Арсенич, МОРОЗ, Ярослав Мельничук, які протистояли викладачам-марксистам. На свята збиралися ширшим колом (додавалися історик Василь Мельник, викладач німецької мови Іван Костенюк, викладач латини Іван Козовик, викладач Андрій Загоруйко, художник Михайло Фіголь та ін.), запрошували самоука-музиканта Василя Івасюка з Білоберезки. У шевченківські дні Арсенич  виступав з доповіддю.

У кінці серпня 1965 р. здійнялася хвиля арештів молодої української інтелігенції.. Постало питання і про його арешт. Але слідство не мало доказів, за три доби його звільнили за недостатністю доказів. Партійні збори Івано-Франківського педінституту постановили виключити Арсенича  з партії, а партком педінституту 28.02. 1966 р. виніс рішення: «За втрату політичної пильності, яка проявилась у тому, що П.І.Арсенич попав під вплив українського буржуазного націоналіста, одержував від В.Мороза, збирав і розповсюджував ворожі антирадянські вірші і пісні, приховував націоналістичну діяльність В.Мороза, за нещирість на партзборах, яка проявилась в тому, що він не все розповів про свій зв’язок з націоналістами, виключити П.І.Арсенича з рядів Комуністичної партії».

Однак і після цього він допомагав дружині й синові В.МОРОЗА. Коли він 1969 р. вийшов на волю, Арсенич  почав збирати гроші йому на допомогу. У поштовій скриньці виявив непроштемпельованого листа: “Товариш Арсенич, радимо вам піклуватися про свою сім’ю, а не про сім’ю Мороза. Так буде краще для вас”. Кагебісти вимагали, щоб Арсенич пішов на другий суд МОРОЗА (17.11.1970, Івано-Франківськ) і доповів їм, хто як там поводився. Він не виконав цієї вимоги.

З 1966 до 1990 р. Арсенич був науковим працівником краєзнавчого музею. Захищав у 70-рр. церкву ХVII століття в «повстанській столиці» Космач, яку влада заповзялася знищити. Як працівник музею їздив до Києва забирати вивезений С.Параджановим іконостас. Щоб зберегти церкву, домагався влаштування в ній музею. Її, однак, 1970 р. спалили якісь підмовлені владою п’яниці. Листувався з Тарасом МЕЛЬНИЧУКОМ. Познайомив з В.МОРОЗОМ священика Василя РОМАНЮКА (згодом Патріарх Володимир), той з ЧОРНОВОЛОМ, вони разом їздили в Космач.

Два десятиліття, з 1966 до 1986-го, минули Арсеничу в атмосфері стеження, викликів у КГБ на бесіди, допити – це називалося «профілактикою». Насправді це було залякування, щоб зламати його і змусити до співпраці з КГБ. Та він із самого початку заявив, що як трапиться йому американський шпигун, то доповість у КГБ, а на своїх людей доносити не буде.В 1973 р. Звільнили  з посади завідувача відділу музею і залишили працювати рядовим працівником з найнижчою оплатою.

Арсенич (без відома дирекції Музею) їздив по Галичині, зустрічався зі старими людьми, записував спогади, збирав старі фотоґрафії, документи.

Натрапив на дві великі книгозбірні – священика Володимира Герасимовича в с. Терпилівка Підволочиського р-ну і в Коломиї – письменника Мелетія Кічури, де були книги й періодика ще австрійських часів.

Випрошував, купував, обмінював. Зібрав велику добірку філокартії – старі поштові листівки. Згодом, за часів незалежности, багато зі свого зібрання передав у музеї Івано-Франківська, Києва, Львова, Коломиї, Тернополя. А. брав участь у написанні книги “Історія міст і сіл. Івано-Франківська область” (1971).

Працював над дисертацією “Володимир Шухевич – дослідник Гуцульщини”. 1974 подав її на пробний захист, але влада виявила, що це дід Головного командира УПА. Про захист уже не могло бути й мови.

Під час перебудови Арсенич, скориставшись давніми напрацюваннями, влаштував у Музеї етнографії виставку родини Шухевичів, згодом видав три книжки про Шухевичів.

З 1988-го бере участь у національному відродженні краю. У 1990 р. був обраний депутатом обласної і міської рад першого демократичного скликання. Працював у комісії з питань культури і національного відродження та – разом з Романом Круциком – у комісії збирання матеріалів про злочинну діяльність КПРС-КПУ на Івано-Франківщині. Очолював комісію зняття пам’ятників Леніну. Завідував науково-редакційним відділом при управлінні культури облдерж¬адміністрації. Зібрав рідкісне видання книг і поштових листівок про Івано-Франківщину, з яких організовує різні виставки. Досліджує маловідомі сторінки історії та культури краю.

1990 р. побував у Канаді, один з організаторів й учасником міжнародної наукової конференції «Українці в Канаді» (1991), Першого світового конґресу гуцулів і Міжнародної наукової конференції в рамках роботи Конґресу (16–22 серпня 1993).

Арсенич – учасник установчих конференцій “Меморіалу” в Києві, Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», Народного Руху України, член виконкому обласного Руху, один із засновників Демократичної партії, Товариства краєзнавців ім. І.Франка, Товариства “Гуцульщина” в Івано-Франківську і його голова. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Республіканської асоціації українознавців, член Всеукраїнського Товариства політв’язнів та репресованих.

Він є співатором книги “Некрополі Прикарпаття”, багатьох статей про історичні пам’ятки області. З його ініціативи перевидана книга В.Шухевича “Гуцульщина”, до якої написав вагоме дослідження “Народознавство Володимира Шухевича» П.І. Арсенич має енциклопедичні знання, він чудовий екскурсовод, науковець, консультант документальних фільмів та художнього фільму “Нескорений” (2000, про Романа Шухевича).

Опублікував близько 2000 статей з історії та культури Прикарпатського краю в різних енциклопедіях, збірниках, журналах, газетах, про дослідників Гуцульщини І. Верхратського, Ф. Вовка, В. Гнатюка, М. Грушевського, І. Франка, В. Шухевича, про о. Волянського, учителів Л. Гарматія, доктора Ростислава-Романа Єндика та його синів, про Богдана і Ростислава Заклинських, О. Іванчука, Я. Окуневського та багатьох діячів культури; про національно-визвольну боротьбу, про членів ОУН і УПА. Арсенич є автором 46 книг (див. бібліографію), організатор музеїв та багатьох виставок. За його дослідженнями й участю в області встановлено низку пам’ятних знаків, меморіальних таблиць.

Доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (з 1993) та Івано-Франківської Теологічної Академії (від 1992), член наукового товариства ім. Т.Шевченка з 1990 р., учасник багатьох наукових конференцій,  керівник науково-редакційного відділу «Звід пам’яток історії та культури. Івано-Франківська область» (1900–2006), голова Івано-Франківського обласного об΄єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка (2006–2009), доцент університету, начальник наукового відділу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника з 2010 року.

Нагороджений численними грамотами, подяками обласного і республіканського рівня, почесною відзнакою за подвижництво в культурі Прикарпаття (2004), медаллю за «Заслуги перед Прикарпаттям» ІІІ ступеня (2009 р.), почесним знаком голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації та голови обласної ради «Українській Повстанській армії – 60», медалями з нагоди 100-річчя Романа Шухевича (2007 р.) та Степана Бандери (2009 р.), з нагоди 120-річчя філії «Просвіти» у Станиславові й 5-річчя Івано-Франківського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2003 р.), орденом «За заслуги» ІІ ступеня (2009 р.).

Лауреат премій ім. П. Чубинського (1990), І. Вагилевича (1994), Марійки Підгірянки (1995), Дмитра Яворницького (2008), Володимира Полєка (2010), Заслужений працівник культури України (1991), член Республіканської асоціації українознавців (1990), почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1994 р.).

Л І Т Е Р А Т У Р А :

1. Арсенич Петро: бібліографічний покажчик іст.- краєзн. публікацій за 1959–1988 рр. – Івано-Франківськ, 1989.-115 с.
2. Арсенич  Петро: біогр. довідка  //Пелипейко І. Гуцульщина в літературі / І.Пелипейко.- Косів: Писаний Камінь, 1997.- С.7
3. Арсенич Петро Іванович // Вчені Прикарпаття. – Брошнів, 2003. – С. 344-345;
4. Арсенич П. // Митці України: енциклопед.довідн. – К., 1992. – С. 32;
5. Арсенич Петро // Краєзнавці Гуцульщини: довідн. – Косів: Писаний Камінь ,2002. – С. 17-18;
6. Арсенич Петро Іванович // Хто є хто на Івано-Франківщині :  видатні земляки. – К., 2003. – С. 136-137;
7. Історик і культурно-громадський діяч Петро Арсенич : бібліограф.покажчик .-Івано-Франківськ, 1999.-56 с.
8. Історико-культурна спадщина Прикарпаття : наук. збірник на пошану П.Арсенича.- Івано-Франківськ:Нова Зоря, 2006.-300 с.
9. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років./ Г. Касьянов// – К.: Либідь, 1995. – С. 60;
10. Краєзнавці Прикарпаття, довідник. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 114 с.
11. Юсип Д. П. Арсенич: “Очевидно, загальне повинно переважати над особистим”: нарис-інтерв’ю/Д. Юсип// При світлі слова./Д. Юсип – Коломия, 1994. – С. 52-61;
12. Якимович Б. Син карпатського краю /Б.Якимович // Дзвін. – 1994. – №5. – С. 158-159;

**************

1. Данилюк А.Гідний син Прикарпатського краю : П.Арсенич/А.Данилюк //Дзвін.-2004.-№3.-С.158-160
2. Мончук О. Знавець краю :П.Арсенич /О.Мончук.-1011.-3 лют.-С.8
3. Павленко О. Президент нагородив Петра Арсенича / О. Павленко //Галичина.-2009.-10 листоп.-С.2
4. Пастух Р. Життя – постійний пошук: [про П. Арсенича як музеєзнавця і колекціонера] / Р.Пастух //Дрогобицький колекціонер. – 1993. – 30 жовт..- С 9-11
5. Угорчак Ю. Прикарпатський Каменяр — Петро Арсенич/ Ю. Угорчак //Краєзнавець Прикарпаття.-2004.-№3(січ.-черв.).-С.71
6. Тугай Л., Петро Арсенич і нині створює музеї/ Л. Тугай// Галичина.- 2014.- 27 січ. – с. 5