Василь Симоненко: життя, мов спалах блискавки

Пам’ятка читачеві до 90-річчя від дня народження В. Симоненка (1935–1963), українського поета, публіциста, «шістдесятника».

Як усе на світі зрозумієш,
То тоді зупинишся
І вмреш!
Василь Симоненко

Ці слова поета можна трактувати так: у світі дуже багато загадок, і всіх їх розгадати не під силу жодній людині. Вдосконалюватись необхідно все життя, потрібно завжди прагнути до чогось більшого, шукати розгадки на найпотаємніші загадки, дізнаватись якомога більше. А коли людина зупиняється на шляху пізнання світу, думає, що цього достатньо, то життя втрачає сенс, стає рівносильним смерті.

Чи доводилося вам бачити, як падає зірка? Гайне високим небом – і згасне, не долетівши до землі.

То метеор – посланець космосу, що завжди згоряє в повітрі. Ось таким метеором промайнув українським небосхилом вірний син свого народу, палкий патріот, люблячий син і вірний товариш, поет Василь Андрійович Симоненко.

Василь Симоненко

Багатьом талановитим українцям доля відвела на цій планеті часу в обріз. Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Василь Стус прожили по 47 років, Леся Українка – 42, Павло Грабовський – 38, Василь Симоненко – ще на десять менше, 28. Якщо взяти до уваги, що перших двадцять літ у цих талантів, як і у звичайних людей, припадає на дитинство і юність, то не так уже й багато залишилося їм на реалізацію своїх здібностей та святу справу активного служіння народові й Україні.

«Василь Симоненко справляв велике враження на всіх, хто мав щастя його слухати, впливав на таланти, може, й сильніші за нього чисто художньо, але не цілком сформовані суспільно, здатні йти на легковажні компроміси, на втрату віри, вагання і зриви» – говорив Іван Світличний.

«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», — писав про поета Євген Сверстюк. Він був першим паростком хрущовської відлиги і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. «І як же ненавиділи його поезію, його пам’ять сталіністи. Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр’єва, Василя Бондаря… Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але не змусили б його відмовитися від свого «Я», – так характеризував ту епоху Святослав Тельнюк.

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
Василь Симоненко

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Тема любові до Батьківщини, до рідної землі, до простих трудівників, що вирощують хліб, звучить у віршах поета.

Своєрідним заповітом В. Симоненка стали його знамениті «Лебеді материнства» як гімн синівської любові, патріотизму. Частина цього твору (починаючи зі слів «Виростеш ти, сину …») покладена на музику і стала піснею. Зберігся рукопис вірша, який свідчить про велику роботу поета над текстом.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

В. Симоненко був люблячим батьком. Син Олесь згадував як батько грався з дітьми, розповідав їм казки, читав вірші. Він навіть казку «Цар Плаксій та Лоскотон» написав за одну ніч, а наступного дня читав її вже Олесеві як своєму першому «критикові». А потім чинив так: ті рядки, що син запам’ятав – друкував, а інші — доробляв. Може, саме тому казку В. Симоненка полюбляють діти.

В день свого двадцятиліття поет написав вірша, в якому (жартома чи всерйоз) визначив тривалість свого життя:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома.
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Він не дожив три тижні до свого 29-ліття…

Багато він міг ще створити, але не судилося. Тяжко хворий поет тримав у руках рукописи наступної збірки поезій «Земне тяжіння». Помер В. Симоненко від невиліковної хвороби 14 грудня 1963 року, похований у Черкасах. На гробі поета викарбувані слова з вірша «Лебеді материнства»:

«Можна все на світі вибирати сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».

«Тиша і грім» — єдина книга, що вийшла друком за життя поета. Вже після смерті його ім’я швидко оповилося підлими вигадками й злісними намовами. І тільки завдяки неймовірним зусиллям друзів вдалося опублікувати книги В.Симоненка: «Земне тяжіння»(1964), «Вино з троянд»(1965), «Поезії»(1966), «Избранная лирика»(1968), «Лебеді материнства»(1981), том вибраних поезій, дві книжечки для дітей.

«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – каже Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва.

Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. В 1995 році В. Симоненку було присуджено посмертно Національну премію України ім. Т. Шевченка.

Більш детальніше ознайомитись з життям та творчістю Василя Симоненка ви зможете, якщо завітаєте до нашої Косівської центральної міської бібліотеки. У нас оформлена виставка «Сузір’я славних імен України».

Матеріал підготувала Уляна Книш.

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Архів публікацій