Люба-Параскевія Стринадюк
20 липня в Косівському музеї народної творчості Михайла Струтинського відбулася презентація книжки Люби-Параскевії Стринадюк «По татовому плечу», яка побачила світ у видавництві Брустури «Дискурсус». Модератором цього заходу був письменник, голова письменницького осередку Косівщини Василь Шкурган.
Люба-Параскевія Стринадюк є гуцульською письменницею та перекладачкою художньої літератури з німецької на українську. Переклад для неї — найбільше кохання. Письмо — це вона сама, тому гармонійно поєднує гуцульський діалект з літературною українською мовою.
Люба-Параскевія є авторкою прозових книг: «У нас, гуцулів» (2014), «До данцу» (2015), «Вивчєрики» (2016), «Як я ‘му жити на полонині» (2018), «З-за гір’я. Щоденник любові» (2019), «Huzulen: Історія одного роду. Помітки для пам’яті» (2021), (присвятила своєму другові й літературному наставникові — відомому австрійському письменнику Мартіну Поллаку), “Дай ноту ля. Гуцульські етюди” (2023).
Також переклала з німецької книги: «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» Мартіна Поллака (2015), «Собакоїди та інші люди» Карла-Маркуса Ґауса (2017), «Сканери» Роберта М. Зоннтаґа (2018), а також «Гаф-пайп — старт Леона-новачка» Лізи Ґаллаунер, «Пробні ночі німецьких сільських дівчат» Фрідріха Крістофа Й. Фішера, трилогію Арно Каменіша: три книги прози — «Сец Нер» (2020), «Позаду вокзалу» (2020), «Усе допито» (2020), «Молодь без Бога» Одьона фон Горвата (2023), «Мисливець на вовків» Крістофа Рансмаєра і Мартіна Поллака (2023).
«По татовому плечу» – 8 книга молодої письменниці з Верховинщини (с. Замагора). Це нова прозова книжка про гуцульський рід по татові, про гуцульську музику і знаних музикантів, гуцульську колєду, данці й театр. Це художня проза, де переплітаються світи родинний і мистецький, де сусідять ґаздівство й набутки, творячи й довершуючи один одного. Книжка вийшла у видавництві «Брустури» (Discursus) у 2025 році.
Люба-Параскевія любить Гуцульщину, не годна без неї. Однак любить обережно й виважено. Без надмірного пафосу. Цінує, коли інші можуть бути теж уважними до неї самої та її ландшафтів, а тому вкрай важко переживає будь-які спрощення того, що для неї з дитинства є сакральним. Як от звуки трембіти в недоречних ситуаціях, які тут, у її Замагорі, здавна сповіщають про смерть, тривогу.
Письменниця поєднує в собі глибоку закорінену гуцульськість. Водночас любить і цінує досвіди проживання за межами Гуцульщини, України. Вона навчалася в Косівській гімназії, на кафедрі ґерманістики Львівського університету ім. Івана Франка, але вже багато років мешкає у Львові.
Також часто відвідує літературні й перекладацькі резиденції в Західній та Центральній Європі. Це дає авторці потрібну відстань, кут зору на той далекий-близький дім під Кринтою — під полониною, на яку видно з вікна хати Стринадюків. Вдома, в Замагорі, Люба-Параска ніколи не пише. Тут вона набирається слів, відчуттів, вражень, які згодом стають її письмом.
Коли Люба-Параскевія читає свої тексти, здається, ніби от-от почнеться музика. Її проза нагадує гуцульську музику — музику її тата Миколи, музиканта, який грає на багатьох музичних інструментах. Його музику Люба-Параскевія завжди має у своїх вухах.
Матеріал підготувала Уляна Книш.
