Василь Стефаник — цікаві факти з життя
155 років тому — 14 травня 1871 року — народився видатний новеліст, майстер психологічної новели Василь Стефаник.
Він теж потерпав від булінгу у школі. Юнаком Василь страждав на депресію, тому «всі його герої безнадійно нещасливі». З дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання.
Сільський хлопець з покутського села Русів на Івано-Франківщині наприкінці 1880-х років вступив у польську гімназію. Це була велика рідкість. Освіта селянським дітям Галичини й Буковини за Австро-Угорщини давалася нелегко. Лише один українець із понад тисячі потрапляв у гімназію.
Вчитися українцям було нелегко, оскільки там викладали лише польською та німецькою мовами. Василя в гімназії цькували через низький зріст та сільське походження. Він не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель бив хлопця по руці так, що вона спухла, а учні глузували з нього. Тоді Василь втратив свідомість і після цього інциденту навіть хотів накласти на себе руки.
Група гімназистів, які хотіли кращої освіти, створили таємний гурток. До нього, крім Василя, увійшли майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина (Іван Семанюк). Згодом Іван Франко назвав учасників гуртка «Покутською трійцею». За участь у нелегальному гуртку Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії у 1890 році. Освіту він продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа, де й заприятелював з Франком.
Після Дрогобицької гімназії за волею батька Василь вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Як згодом визнав сам Василь, з медициною «вийшло діло без пуття». Натомість він почав цікавитись літературним і громадським життям Кракова: брав участь у молодіжних товариствах, польських й українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях.
У студентські роки Стефаник формувався як письменник: багато читав, відстежував сучасну літературу, товаришував з польськими письменниками і співпрацював з видавцями.
З першими літературними пробами Василю Стефанику відмовляли в публікації. Лише після першої збірки «Синя книжечка» в 1899 році про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі.
Василь важко пережив смерть матері. Цей удар спричинив до важкої депресії, через що він на 15 років відійшов від літературної творчості.
Стефаник писав добре, але небагато. Для нього робота над твором була «важким священнодійством». Він відгукувався так: «Я писав те, що серце співало… І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися». Його тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш!».
Основною діяльністю для Стефаника була політика. За виступ на селянських мітингах у 1895 році його арештували, тому що він критикував антинародну політику державних інституцій. З 1908 і до 1917 року він був депутатом Австрійського парламенту від Галичини, активно відстоював права селян Західної України. А в січні 1919 очолив делегацію від ЗУНР до Києва з нагоди проголошення Акта Злуки.
За новаторські здобутки Василя Стефаника та його близькість і розуміння українських селян радянська влада 1928 року призначила йому персональну пенсію – 150 злотих на місяць (на той час хліб коштував 29 грошів). Але у 1933 році через події Голодомору та переслідування української інтелігенції він відмовився від грошей.
Коли митрополит Андрей Шептицький дізнався про цей крок, призначив письменникові ідентичну пенсію від Української греко-католицької церкви. Тоді Василь Стефаник попросив касира видати йому суму дрібними монетами. Він вийшов на майдан і роздав мідяки як милостиню жебракам з проханням помолитися за виморених голодом українців.
Прикарпаття гідно пошановує пам’ять Василя Стефаника (1871–1936) ювілейними заходами, преміями, літературно-меморіальними музеями (зокрема в с. Русів) та пам’ятниками. Його ім’ям названо бібліотеки, вулиці та навчальні заклади.
Премія імені Василя Стефаника в галузі літератури — найвища в області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська ОДА місцевим авторам. Її заснували у 1998 році. Урочисте вручення премії відбувається в день народження письменника 14 травня у селі Русів.
Цьогорічними лауреатами премії імені Василя Стефаника у номінації «Проза» відзначили книгу «Золота гора» Галини Кознюк-Лукашонок. У номінації «Документальна і науково-критична література» перемогу здобула книга «БОЛІД» Миколи Симчича.
У номінації «новелістика» премію присудили Ларисі Колесник за книгу «Капсула», а у номінації «Твори, що популяризують творчість Василя Стефаника» — Василю Шуляру, Володимиру Гладишеву за видання «Національно-незламні: “Світ природи” і “світ людей” Василя Стефаника й Халлдора Лакснесса» (практико-орієнтована монографія).
Матеріал підготувала Уляна Книш
